#1 Прип’ять, гоголі та загати,— як почалась діяльність ФЗТ в Україні
25 історій-спогадів до 25-річчя Франкфуртського зоологічного товариства в Україні. Ми поспілкувалися з людьми, що стояли біля витоків організації в Україні та реалізовували перші проєкти разом з ФЗТ.
Перша історія з цієї серії — про початок справжньої роботи у регіональному ландшафтному парку «Прип’ять–Стохід», холодні поліські зими, українську пісню та команду небайдужих до природи людей. Розповідає Микола Клєстов, який у ті роки займав посаду директора ДП «Науковий центр заповідної справи». Архівні фото надав Юрій Оласюк.
«На межі з Білоруссю є великі території, майже недоторкані, дуже цінні природно, але вони потребують охорони».
Приблизно так сказав гідробіолог Григорій Парчук на нараді в Головному управлінні нацпарків і заповідної справи, яким тоді керував Микола Стеценко. Григорій родом із тих місць, добре знав і вболівав за них. Формально, регіональний ландшафтний парк «Прип’ять–Стохід» вже існував. Але саме ця зустріч стала поштовхом до справжньої роботи.
На той час я вже знався з Вольфганом Фремутом — ми познайомилися ще раніше, коли він працював у природоохоронних фондах і займався проєктами в Україні, а згодом став керівником європейських програм Франкфуртського зоологічного товариства. Тож після наради Вольфганг попросив мене поїхати на розвідку: подивитися, що там відбувається і поспілкуватися з людьми. Приблизно так розпочався шлях ФЗТ в Україні.
Я поїхав у Любешів у грудні 2001 року. Була справжня поліська зима — холодна, вітряна, погода приблизно як зараз (у лютому 2026 року).
Там я познайомився з Юрієм Оласюком, який на той час працював у районній екологічній інспекції. Разом ми поїздили територією, подивилися місця, поговорили з людьми. Уже тоді почали думати практично: якщо розвивати парк, то де буде адміністрація, де шукати приміщення, як організувати роботу.
Навіть попри зиму було видно, що це справді унікальні місця. Великі заплави, річки, ліси — все дуже живе і майже не порушене. І тоді стало зрозуміло, що цю ідею варто просувати.
Перші практичні кроки до створення природоохоронної території робили Юрій Оласюк разом із родиною.
Я тоді був директором Наукового центру заповідної справи й допомагав співпрацювати з Франкфуртським зоологічним товариством. Ми почали з найнеобхіднішого: придбали автомобіль, моторні човни, обладнання, яке потрібне для роботи в такій складній заплавній території. Штат був невеликий, приблизно шість працівників. Але згодом команда зросла: з’явилися нові завдання, і парк почав працювати повноцінно.
З науковцями ми підготували невелику книжку про водно-болотні угіддя регіонального ландшафтного парку «Прип’ять–Стохід». Там працювали київські фахівці — гідрологи, геологи, інші науковці. Це була важлива робота, бо вона допомогла краще описати й зрозуміти цю територію.
Ніколи не забуду однієї історії про прогулянку човном.
Фремут, який на той час був керівником європейських програм ФЗТ, приїхав з колегами влітку, коли було тепло. Ми возили їх Прип’яттю і зустріли жінок на великому човні, які пливли на службу до церкви й гучно співали пісень, що дуже вразило наших колег із Франкфурта. Зав’язалася розмова і жінки розповіли, що 10 років не мали можливості проїхати до церкви річкою, через браконьєрські загати. А зараз, завдяки працівникам парку, нарешті пливуть.
Ще за часів Польщі на зиму ці загати розбирали. Кілки витягували з річки і складали на березі, а навесні знову ставили. А з часом усе почало занепадати. Частину загат покинули, вони заросли травою. Моторним човном пройти було практично неможливо. І от хлопці з парку займалися тим, щоб усе це розібрати. Старі загати прибирали, чистили русло. Це була важка, але дуже потрібна робота.
Окрім охорони річок і боротьби з браконьєрством, ми займалися і природоохоронними програмами для птахів.
Один із прикладів — біла синиця. Це червонокнижний вид, що гніздиться в дуплах дерев, і ми почали робити для неї спеціальні синичники.
Такі будиночки встановлювали в заплавних лісах, пояснювали місцевим жителям, чому це важливо, залучали волонтерів. Це була спільна робота, яка дала хороший результат — чисельність птахів у деяких місцях вдалося збільшити. Зокрема, активні спостереження проводили біля села Сваловичі — дуже колоритної поліської місцини. Там, за підтримки Франкфуртського зоологічного товариства, створили польовий стаціонар для наукових досліджень, які проводяться і досі.
Взагалі, в той час у парку сформувалася дуже сильна команда. Ми навіть жартома називали її «стара гвардія»
Команда дуже професійно організовувала рейди проти браконьєрів. Це були справжні операції — із плануванням, виїздами, спостереженням. Був період, коли активно ловили браконьєрів з електровудками. Тоді справді вдалося навести порядок.
А взагалі, завдяки ФЗТ ми були впевнені у підтримці наших експедицій та роботи. Усе, про що ми домовлялися й оформлювали документально — усе виконувалося вчасно. Якщо в договорі було написано, що фінансування надходить у певний термін, то воно надходило саме тоді. А для нас це було дуже важливо. Команді ФЗТ завжди можна було пояснити свою ідею. Якщо ми пропонували щось нове і могли аргументувати, чому це потрібно, нас слухали і часто підтримували. Саме тому я згадую ті роки як дуже хороший період.
Багато дійсно якісної роботи було зроблено на місцях: екологічні стежки, еколого-просвітницький центр, регіональний ландшафтний парк, який став основою національного парку. І головне — команда з досвідом, яка перейшла працювати у пізніше створений нацпарк.
Ми багато працювали, багато їздили й відкривали для себе у цьому регіоні, завдяки Франкфурту. І я думаю, що разом зробили чимало корисного для поліських територій.
Це перша історія із циклу до 25-річчя ФЗТ в Україні. Далі буде. Слідкуйте за анонсами на наших сторінках у соцмережах, а також на сайті.
