#10 Від поодиноких фотопасток до системного біомоніторингу в карпатських нацпарках

25 історій-спогадів до 25-річчя Франкфуртського зоологічного товариства в Україні. Ми поспілкувалися з людьми, що стояли біля витоків організації в Україні та реалізовували перші проєкти разом з ФЗТ.

Як кілька фотопасток, про які колись лише мріяли науковці в заповідниках, перетворилися на десятки приладів для системного моніторингу тварин у Карпатах? І чому фото рисі, вовка чи ведмедя — це ще не повноцінне дослідження? Про це в новій історії розповідає Ростислав Журавчак — член команди біомоніторингу ФЗТ в Україні, який зараз служить у Збройних Силах України.

З Франкфуртським зоологічним товариством я познайомився десь у 2009–2011 роках під час поїздки в НПП «Прип’ять-Стохід».

Тільки-но побачив, що вони підтримали облаштування дослідного пункту на Стоході, одразу зацікавився. У Рівненському заповіднику, де я тоді працював, міжнародні партнери були рідкістю. Тим паче, для мене це завжди було не про «допомогу», а про рівноцінну співпрацю: ми зберігаємо та досліджуємо унікальні види — як-от знайденого тоді підорлика великого, — а міжнародна спільнота помічає цю цінність і підтримує нас.

У самому товаристві моя робота почалася 2020 року. Я саме звільнився з Рівненського заповідника і переїжджав на Львівщину, думаючи прилаштуватися десь біля «Сколівських Бескидів». Але після розмови з Міхаелем Бромбахером одразу отримав пропозицію від ФЗТ. Без жодної паузи я включився в польову роботу до Адама Сміта, який керував дослідженням рисі за допомогою фотопасток. Я адаптував інструкції, перекладав та допомагав із логістикою.

На той момент фотопастки вже не були новинкою для українських нацпарків і заповідників. Але їх було дуже мало. Пам’ятаю, як у заповіднику я мріяв хоча б про шість приладів — по одному на кожен відділ ПНДВ, — і навіть ця цифра здавалася мені нереалістичною.

На початку багато хто хотів фотопастки передусім заради цікавості та милих кадрів. Поставити біля нори, на переході, у місці, де за словами працівника, «ходить рись чи ведмідь». Це теж потрібно. Такі світлини важливі для сторінок парків, звітів, буклетів, книжок, екоосвітньої роботи. Але якщо ми говоримо про підтримку, фінансування і результат, то потрібна методика, щоб робити певні висновки: статистична кількість даних, на основі яких можна говорити про частоту трапляння, щільність, поширення видів.

Літній моніторинг ми планували так, що на етапі встановлення наша команда була присутня всюди. В середньому на одну установу припадало близько 15–20 фотопасток.

Ми ходили разом із працівниками, показували, як їх встановлювати, пояснювали, що важливо врахувати. Тоді ще вдавалося достатньо добре дотримуватися методики, бо ми супроводжували кожне встановлення, але пізніше зрозуміли, що методику потрібно спростити.

Одним із найважливіших моментів було правильно виставити фотопастку.

У методиці було написано: порухайтеся перед камерою, переконайтеся, що датчик спрацьовує. Але працівник рухається, наче людина. А якщо фотопастка має фіксувати лисицю, вовка чи іншу тварину, потрібно думати з позиції цієї тварини. Я казав: якщо ви ставите фотопастку умовно на лисицю чи вовка, спробуйте «перетворитися на лисицю». Присядьте, пройдіть знизу по тій уявній стежці, якою може рухатися звір. Узимку тварини часто рухаються стежками чи маршрутами, економлять енергію, не йдуть хащами. Якщо камера спрацьовує, коли ви рухаєтеся на рівні тварини, тоді є більша гарантія, що вона встановлена правильно.

Це ніби дрібниця, але саме такі дрібниці часто визначають результат. Ми також перевіряли, як вмикати фотопастки, як дивитися ємність батарей, як тестувати справність, як чистити прилади. Розробили протоколи для технічної перевірки, несправностей, обслуговування. Бо могло бути так, що хтось зняв фотопастку влітку, не витягнув батарейки, десь не працював спалах, щось не було перевірене перед наступним сезоном.

Коли парки почали отримувати перші великі обсяги інформації, це теж стало викликом, бо одразу з’являлися десятки тисяч фотографій.

Їх потрібно було правильно підписати, організувати, зберегти, опрацювати, порахувати. І, звичайно, хотілося мати з цього результат. Було складно, бо нове дослідження починалося швидше, ніж ми встигали отримати результати від першого. 

Інші організації теж надавали фотопастки й робили спроби моніторингу в межах своїх проєктів. Але на той момент ніхто не давав такої кількості обладнання, як ФЗТ. Багато хто працював за принципом «цільовий вид і підтвердження»: поставити фотопастку, отримати фото, підтвердити присутність виду. А нам було цікаво побачити загальну картину: що відбувається на території установи чи парку. 

Та на фотопастках і системному моніторингу ми не зупинилися.

Моє завдання охоплювало ширший спектр: вдалося започаткувати й запустити програму SMART для рейнджерів, закупивши для парків смартфони та додаткове обладнання — від біноклів до спеціалізованих датчиків. Ми прагнули підсилити як загальні регіональні потреби, так і унікальні напрямки кожної території. Наприклад, у «Сколівських Бескидах» це був індивідуальний облік рисі за візерунком плям, у «Верховинському» — моніторинг ведмедя, а в «Гуцульщині» — мікологічні та лісові дослідження. SMART дав змогу об’єднати цей науковий потенціал і щоденну роботу рейнджерів у єдину ефективну систему.

Це десята історія до 25-річчя ФЗТ в Україні. Ознайомитися з першими можна за посиланнями:

— #1 Прип’ять, гоголі та загати — як почалася діяльність ФЗТ в Україні

— #3 Дослідити весь гірський Крим: проєкт, що відкрив українських грифів для Європи

— #5 Курс на Карпати: чому у 2013 році ФЗТ призупинило роботу на Поліссі

– #7 Як вдалося розширити карпатські нацпарки на 40 000 гектарів

– #9 Автомобілі, мотоцикли й уніформа: досвід ФЗТ у підсиленні роботи нацпарків